У дитинстві я не боялась нічого, крім павуків і війни.
Перші здавались мені надто гидкими і незрозумілими. Війну ж я ніколи не героїзувала і ще зі школи асоціювала це слово зі смертю та руйнуваннями.
Утім, павуків, зізнаюсь, тоді я боялась навіть сильніше. Вони, здається, відчували мій страх, тож повсякчас перевіряли мене на міцність, з’являючись перед моїми дитячими очима у найнесподіваніших місцях. Я від них тікала, аж поки одного разу не довелося вступити зі своїм страхом у неминучий безпосередній бій. Мені було чотирнадцять, я залишилася вдома сама на вихідні і ввечері побачила в коридорі свого ворога – павука, великого і жахливого. Він ніби чатував на мене, розуміючи, що я не засну, поки знаю, що він у моєму домі. Над тим павуком я проплакала пів ночі. А потім узяла й вимела його з хати. І ніколи більше про це не думала.
Перший страх тоді було подолано. Другий прийшов по мене значно пізніше.
Коли в лютому близько шостої ранку пролунав телефонний дзвінок, я, сонно відповідаючи, вже знала, що саме почую у слухавці. Війна зайшла у мій світ вісім років тому, а тепер, велика і жахлива, стояла зовсім поруч, я чула її вибухами за своїм вікном.
І мені стало страшно. Я вже доросла, але мені стало дуже страшно.
Із тієї миті я тривалий час дивилася на своє життя ніби зі сторони. Навіть зараз, згадуючи перші місяці великої війни, я бачу їх окремими епізодами – наче в кіно, у якому ми чомусь виявилися головними героями.
Ось у перший день війни гуде сирена, я біжу в укриття і раптом усвідомлюю, що від цього звуку в мене страшенно цокотять зуби. Мені здається, що всі навколо це бачать, мені через це соромно, і я притискаю долонею підборіддя, аби мій страх ніхто не помітив. Я ще не знаю, що відтепер мій організм завжди реагуватиме на сирену саме так.
Ось я спускаюсь у великий підвал і бачу там разом із людьми кілька десятків собак та котів. У мене на них сильна алергія. Я дивлюсь углиб цього підвалу і думаю, що якщо й помру тут зараз, то не від бомби, а від задухи. Проте надпотужні таблетки мене рятують і я залишаюсь у цьому укритті на ніч, посеред натовпу переляканих людей і тварин.
Ось я мию посуд в одному зі штабів, де ми щойно нагодували наших бійців. Їх багато, посуду багато, і я зосереджуюсь на цій рутинній роботі, намагаючись забути, що мій світ зламано. Аж раптом волонтерка Ліза – тендітна, маленька, з величезними наївними очима – зі словами: «У вас такий гарний манікюр, шкода його», – звідкись приносить мені рукавички для миття посуду. Боже, думаю я, який ще манікюр, яке це взагалі має значення тепер. Але рукавички одягаю. Ліза задоволена.
Потім ми з нею несемо в ресторан неподалік великі каструлі, в яких власниця закладу готує їжу для бійців. Ми йдемо моєю улюбленою столичною вулицею, і мені страшно, бо я ніколи не бачила Київ таким порожнім. У наступний тиждень він порожніє ще сильніше. А для мене ще одним звуком цієї війни стає тріскотіння коліщаток валіз, із якими поодинокі мешканці Києва поспішають на вокзал, бо нарешті прийняли для себе рішення поїхати.
Ось я остаточно приймаю для себе рішення залишитись. Хоча мені й досі дуже страшно.
«Ви не знаєте, а це скоро закінчиться?» – запитує мене літній чоловік, якому ми принесли продукти. Він доглядає зовсім стару маму, і вони нікуди не виїжджатимуть. На нас він дивиться з надією, немов чекає, що зараз ми точно скажемо йому щось хороше. Але я відповідаю чесно: «Не знаю».
Я тоді взагалі багато чого ще не знаю.
Я не знаю, скільки міст і сіл будуть знищені до останнього будинку, до останньої цеглини.
Я ще не знаю, скільки моїх друзів і знайомих загине.
Не знаю, що після новин про Бучу я – вперше з початку війни – заплачу і плакатиму всю ніч, думаючи, що не зможу зупинитись уже ніколи. Не знаю, що потім буде Ізюм. Що будуть інші міста.
Тоді я ще не знаю, що одного разу, читаючи на сцені свій вірш про загиблих, заціпенію і не зможу вимовити жодного слова. Бо навпроти мене в першому ряду сидітиме моя подруга, яка на війні втратила нареченого.
Я ще не знаю, що якось після виступу до мене підійде молода дівчина і попросить підписати їй книгу зі словами: «Це вже друга ваша книга у мене. Перша згоріла разом із нашим будинком». І я не знатиму, що сказати їй у відповідь.
Я ще не підозрюю, як радісно і водночас болісно буде бачити зміну номерів у телефоні на закордонні. Радісно – бо знаєш, що твої друзі та їхні діти в безпеці. Болісно – бо не розумієш, чи побачитесь ви ще коли-небудь.
Я ще не знаю, що, потрапивши на шостому місяці війни у Варшаву, просто в центрі міста злякаюсь гуркоту літака і буду незграбно крутити головою, щоб побачити його і переконатись, що він не ворожий. А потім мені скажуть, що українок за кордоном часто можна впізнати саме за такою їхньою реакцією на звук літаків.
Але вже тоді, в перші дні великої війни, я знаю, що мій страх минає. Він розчиняється в тиші наїжаченого Києва, у темряві світломаскування, у кожному «Як ти?» – тривожному і цінному. А згодом страх поступиться місцем холодній люті й ненависті, які в найважчі миті даватимуть сили. І дедалі швидше зникатиме щоразу, коли я бачитиму, як на фронті і в тилу працюють найкращі, особливі люди – зосереджено і невтомно, тримаючись одне за одного, не допускаючи відчаю та зневіри.
Я знаю, що тепер не сама вдома. І ми всі разом вимітаємо цю війну з нашої хати.
Тому я більше не боюсь./.
